про  порядок  кольорів  національного  стягу,
або  як  національний  прапор  не  став  державним

 СЬОГОДНІ кажучи про Державний прапор України, думаємо, що він є водночас нашим національним і при цьому  жовто-блакитним. У Конституції ж про Державний прапор сказано, що це – «стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів» (за правилами вексилології – науки про прапор – першою зазначається верхня барва). Отож, ми неправильно визначаємо Державний прапор, кажучи, що він – жовто-блакитний. Нинішній Державний прапор  – синьо-жовтий, і його слід відрізняти від національного, який поки-що не набув державного статусу.

Для ілюстрації непослідовності та поверховості у роботі державотворців та прапорознавців над цим важливим символом зробимо коротенький екскурс в історію.

Окремі сучасні дослідники, зокрема В.Шаян, В.Ілля, виводять традицію використання жовто-блакитних кольорів ще з язичницьких часів. Найзначніші святощі слов’ян Сонце і Вода виражалися відповідно через жовту і блакитну барви, що розміщувалися відповідним чином на військових знаменах, які, за словами російського історика ХІХ ст. М.Карамзіна, слов’яни обожнювали і вважали, що у воєнний час вони найсвятіші від усіх ідолів.

Із запровадженням християнства ідея святості військового знамена залишилася. Збереглися і традиційні жовто-блакитні кольори. Сонце і Вода органічно вплелися в нову релігію і в православних храмах Київської Русі продовжують виражатися у жовтій і блакитній барвах як вогонь і вода.

Закономірною видається поява у другій половині ХІІІ ст. на гербі Галицько-Волинського князівства золотого лева на голубому тлі. Уживання цих  кольорів уже стало традицією, а також  було прийнятне як для християн – князів і бояр, так і для простолюду, серед якого ще було чимало прихильників рідної віри.

Ці барви невипадково з’явилися як у період галицько-волинської держави, так і в пізнішій символіці (нап.: кілька століть потому у гербі Подільського краю золоте сонце зображується на блакитному полі; золоті сонце і хрест на блакитному полі знаходимо також на гербі м. Охтирки 1776 року). Жовтий і блакитний кольори, їх трактування протягом століть  успадковувалися від дохристиянської культури. Саме через  небажання офіційних науковців визнати  те, що  походження цих барв іде ще від язичництва,  і маємо безглузду плутанину – синьо-жовтий замість жовто-блакитного. 

 Як відомо, під час національно-визвольної війни 1648-1654 рр. козацьке військо мало прапори різної барви із зображенням зірок, хрестів, місяців, гетьманських або полкових гербів. Добрим свідченням того, що козацтво зберегло і традицію використання  жовто-блакитних прапорів, є опис-звіт російського філолога і культурознавця України Ф.Корша на картину І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», яку придбав імператор Олександр ІІІ: «… знамёна козацкие, изображенные художником Репиным на его картине, не содержат по своему цветовому набору никаких иностранных веяний, а отражают в себе извечную преемственность цветов золотых и небесных, постоянно присущих для всех знаков отличий в Южной Руси (Малороссии) еще со времен великих князей Киевских…»

Михайло Грушевський в «Історії України-Руси», подаючи опис очевидця штурму козаками Чернігівського полку міста Гомеля у 1651 р., серед інших корогв указує і на дві «жовто-облочисті». Цікавий той факт, що перший дослідник опису цих стягів Я.Ісаєвич, окрім того, що опублікував зразки прапорів, ще й показав глибоку прапорницьку традицію українського козацтва. Після ретельного аналізу подій 1651 р. висунув припущення про те, що два жовто-блакитні прапори належали не Чернігівському, а Ніжинському козацькому полку, оскільки герб Ніжина – це золотий жезл бога торгівлі Меркурія на синьому (голубому) полі і Ніжинський полк у кампанії 1651 р. був підпорядкований чернігівському полковнику Мартину Небабі.

У XVIII ст. прапори з поєднанням жовтого і блакитного кольорів уже значно поширюються  всією територією України.

Наступний поштовх національно-визвольному рухові дала революція в Австрійській Імперії 1848 р. Невдовзі по своїм утворенні Головна Руська Рада ухвалила за остаточні українські емблеми: герб Романовичів – золотого лева на блакитному полі й похідне від нього жовто-блакитне поєднання кольорів як національних. Новітні українські прапори швидко поширювалися. Порядок кольорів не був відразу усталений, однак у прапорознавчих публікаціях і полеміках поч. ХХ ст. (до яких долучилися І.Крип’якевич, К.Широцький, С.Томашівський та ін.) утвердився жовто-блакитний прапор, тому його прийняли  українські січові стрільці.

 Прапором Української Народної Республіки Центральна Рада затвердила також жовто-блакитний.

Важко не погодитися з міркуваннями сучасного історика   В. Сергійчука, який пише: «На мою думку, тут також, як і в справі з тризубом, головним ініціатором вибору символіки був Михайло Грушевський. Голова Центральної Ради, відомий історик,  він добре знав традиції української національної символіки».

Крім цього, такий порядок кольорів відповідав правилам геральдики (гербознавства). Згідно із законами цієї науки барви герба – золотого тризуба, лева, сонця, зірок і т.д. – розміщувалися у верхній (жовтій), а барви щитового поля в нижній (блакитній) смугах. Але вже до цього само по собі склалося, що, створюючи різні емблеми як для державного, так і масового вжитку, їхні окремі автори ще з найдавніших часів постійно зображували тризуб, хрест, сонце чи то ще якийсь символ  золотим у блакитному полі.

Проте жовто-блакитний порядок кольорів сприймався не всіма. Знайшлися й прихильники синьо-жовтого прапора, які підіймали на щит свою концепцію – символіки синього неба України над її золотими пшеничними полями. Але якщо за Центральної Ради цю дискусію припинив М.Грушевський, закріпивши вже прийняту порядковість своїм високим науковим авторитетом, то за гетьмана Павла Скоропадського її  все ж було змінено державниками-хліборобами на блакитно-жовту. Зрозуміло, такий порядок кольорів стягу формувався під впливом найрізноманітніших, у т.ч. соціалістичних гасел, і, відповідно, був більш прийнятний за тодішніми настроями в країні. На останні гетьман Скоропадський мусив зважати, бо й так провадив  “непопулярну” політику.

Директорію на чолі з Симоном Петлюрою така порядковість у кольорах навпаки задовольняла і тому була залишена без змін. Блакитно-жовтий прапор запровадила ЗУНР, Підкарпатська Русь, а 1939 року він був прийнятий як державний прапор Карпатської України.

Проте у Галичині між 1920-1939 рр. під впливом прапорознавчих дослідів і публікацій вживано виключно жовто-блакитний прапор. Ним також користувався на еміграції Пласт, а в період 1941-1944 рр. він був у вжитку в Українського Визвольного війська та у дивізії «Галичина».

 У повоєнний час в еміграції виникли непорозуміння між прихильниками жовто-блакитниго і блакитно-жовтого порядку кольорів, які закінчилися постановою Української Національної Ради від 1949 р., що тим часом до остаточного встановлення державних емблем незалежною владою в Україні  національним прапором є блакитно-жовтий.

Як видно з усього цього, теперішня ж українська влада недовго розмірковувала над порядком кольорів, над їхнім трактуванням, над величезним глибинним значенням саме жовто-блакитної порядковості, не вшанувала історію – не виявилася послідовною при затвердженні державної символіки України.

Взяли за основу новітнє тлумачення барв (зважаючи на  прокомуністичну  більшість у Верховній Раді): синя, як чистого неба, – символ миру, жовта, як пшеничного лану, – символ багатства України.

Кажуть, процес відродження нації починається з повернення національної і державної символіки. Коли ж згадуємо наші  Державний Прапор України «синього і жовтого кольорів», Малий Державний Герб  (Великий Державний Герб ще треба встановити) та  Державний Гімн, який теж  «підправили», то стає очевидною занедбаність української символіки, що свідчить про реальний рівень державності й відродження нації.

Звідси і висновок – у побудові держави зроблено лише кілька несміливих кроків, а тому глибокі дослідження нашої символіки – попереду і повинні відновитися якнайшвидше.  Знаменним є те, що найновіший «Великий тлумачний словник сучасної української мови» 2001 року містить єдине словосполучення: «жовто-блакитний» у значенні «який пов’язує в собі жовтий та блакитний кольори» та подає приклад: «жовто-блакитні прапори». Ще одне слово з цього словника – «жовтоблакитник» – історична назва прихильника української національної ідеї. І це додає віри в те, що жовто-блакитний стяг усе ж стане державним і замайорить по всій Україні.

Тарас Шкурко, надруковано в газеті Нова просвіта № 30, листопад 2003 року